Азарт – одна з граней людської натури.

І навіть радянській ідеології, яка намагалася виростити сильних духом, високоморальних людей, не вдалося повністю викорінити розваги на гроші. За час існування СРСР гемблінг-індустрія пройшла кілька етапів: від підпільних ігор до легальних наземних казино.

• 1917-1960-і: низка заборон та дозволів
• 1960-1970-ті: розквіт підпільного бізнесу
• 70-80-ті: поява всесоюзних лотерей та ігрових автоматів
• Кінець 80-х: перші офіційні казино

1917-1960-і: низка заборон та дозволів

Майже відразу після встановлення радянської влади ухвалою від березня 1917 року азартні ігри були заборонені. Ідеологія вважала їх пережитком буржуазно-капіталістичного суспільства та заняттям, якому немає місця у житті простого робітника. Гральні заклади офіційно було закрито. Але за фактом вони пішли у підпілля та продовжували свою роботу. Приватні благодійні товариства та крайові уряди у 1917-1924 pp. самостійно організовували регіональні лотереї, але лише невелика частина їх було розіграно.

На початку 20-х на державному рівні стало зрозуміло, що краще отримувати від азартних розваг прибуток, аніж тотально їх забороняти. Цьому сприяла нова економічна політика (НЕП). Декрет РНК від 11.08.1922 дозволяв організовувати приватні заклади – клуби для гри у карти, лото, рулетку. Але документ забороняв проводити у них будь-які грошові операції. Грати можна було, але на інтерес.

1922 року офіційно дозволили проводити лотереї на республіканському рівні. Частина прибутку від першого всесоюзного розіграшу було спрямовано допомогу голодуючим Поволжя.

Вдалося знайти інформацію про двох щасливчиків, яким пощастило виграти у всесоюзній лотереї тих років. Рахівник із Рибінська та пожежник із Москви стали учасниками навколосвітньої подорожі. Перший, А. Казарінов, навіть написав про кругосвітню книгу і багато їздив російськими містами, агітуючи людей брати участь у лотереї.

Але вільні економічні віяння не затрималися у державі надовго. Через шість років у 1928 році був виданий декрет «Про закриття гральних закладів». Картні розваги та рулетка знову опинилися поза законом. Причиною такої заборони є дослідження, проведене на замовлення уряду. Воно показало, що азартні розваги входили до найпопулярніших форм дозвілля радянських громадян.

Заборона не торкнулася лише лотерей та ставок на спорт, а ось карткові ігри надовго пішли у підпілля.

У повоєнні роки політика радянського керівництва щодо організаторів та учасників азартних розваг була ще суворішою. Країні, яка відновлювалася після репресій та війни, було не до ігор.

У 50-ті мешканцям Москви стали доступні ставки на скачки. Витративши від 2 до 8 рублів, будь-який бажаючий міг потрапити на іподром і поставити на коня, що сподобався. Подейкують, що до 1953 року неофіційним куратором арени був Семен Михайлович Будьонний, Маршал Радянського Союзу.

Аж до 70-х, поки не з’явилися всесоюзні лотереї, стрибки залишалися єдиною легальною розвагою на гроші. 1960 року до кримінального кодексу СРСР навіть було внесено статтю. Вона передбачала відповідальність за залучення до азартних розваг неповнолітніх та утримання гральних закладів.

1960-1970-ті: розквіт підпільного бізнесу

Поряд із офіційними заборонами активно розвивалася тіньова сфера. Одним із центрів азартних розваг був Сочі, куди в літній сезон з’їжджалися заможні відпочиваючі з усієї країни. У карти грали у поїздах, маленьких кімнатках санаторіїв, у кафе та на пляжах.

Відвідувачів у підпільні казино найчастіше наводили офіціанти, а найпопулярнішими іграми були куля (преферанс), деберц, очко.

Існували підпільні казино, звані «катрани», й у Москві. Заклади, як правило, розташовувалися в ресторанах та готелях. Грали тут здебільшого директори заводів, цеховики, чиновники, партійна еліта і, звичайно, іноземні туристи. Потрапити до закладу «з вулиці» було неможливо, новачка мав привести хтось із завсідників. Гра велася на спеціальні фішки, які потім обмінювалися справжні гроші.

Курирував великі підпільні казино професійний шулер – Гоша Індія (справжнє ім’я – Ігор Салєєв). Він загинув за нез’ясованих обставин, коли на початку 80-х мережу нелегальних гральних закладів було розкрито.

У великих катранах ставки доходили до 5000 рублів (зарплата радянського інженера за три роки). Дозволити собі таку розкіш для звичайної радянської людини було неможливо.

Але пограти на гроші пересічні громадяни могли. Дрібні катрани розташовувалися у квартирах чи готельних номерах. Достатньо було знати адресу та мати при собі гроші. За ніч азартні гравці могли спустити тут до 300 рублів (приблизно дві щомісячні зарплати). Що теж чимало для роботяги, який жив на трудові прибутки.

Жодної угоди про нерозголошення відвідувачі не підписували. Серед гравців діяв негласний кодекс честі. Вони не знали один одного на ім’я і ніколи не віталися на вулиці. За порушення правил балакуну могли заборонити доступ до клубу, а що може бути страшніше для азартного гравця?

Підпільні казино існували в Москві, Ленінграді, практично у всіх великих містах Криму, і, звичайно ж, у Сочі.

70-80-ті: поява всесоюзних лотерей та ігрових автоматів

Правоохоронні органи та керівництво країни знали про катрани. Офіцери КДБ тут стежили за іноземними туристами, валютниками та цеховиками. Як законну альтернативу казино пересічним громадянам було запропоновано лотерею.

Перший тираж “Спортлото” пройшов у жовтні 1970 року і мав приголомшливий успіх. Головним призом розіграшу було 5000 рублів. Лотерея проводилася за кількома формулами «5 із 36», «6 із 45», «6 із 49». Математичні розрахунки виграшних номерів та експериментальні стратегії навіть публікувалися у газетах.

Враховуючи успіх “Спортлото”, пізніше були запущені й інші розіграші: “Спортпрогноз”, “Спринт”, грошово-речова лотерея від ДТСААФ. Оборот офіційного азартного бізнесу в СРСР був колосальним – 500 мільярдів рублів на рік.

До речі, лотерейний квиток запросто могли дати на здачу в кіоску «Союздрук». Для деяких гонитва за грошовим призом чи автомобілем стала справжньою розвагою. Азартні громадяни могли купити і по 100 квитків за один раз.

На початку 70-х з’явилися перші гральні автомати. Спочатку вони розташовувалися виключно на круїзних лайнерах, що ходили за кордон. В 1971 експериментальні апарати були встановлені в естонському місті Мустам’яе і за десять років нелегально з’явилися у всіх великих курортних містах Союзу.

Кінець 80-х: перші офіційні казино

Перший легальний гральний заклад у СРСР було відкрито у Таллінні 1989 року. Воно називалося Astoria Palace і розташовувалося в готелі Інтурист. Цільовою аудиторією були закордонні мандрівники, а ставки робилися лише у валюті.

Торішнього серпня 1989 було відкрито казино при готелі «Савой» у Москві. Відвідувачам надавалася можливість грати в більярд, рулетку, різноманітні розваги (покер, баккара). За рік роботи дохід закладу становив 800 тисяч американських доларів.

Перше казино з можливістю ставок у рублях відкрили у Москві на Ленінському проспекті, заклад називався «Клуб N».

У великих містах при готелях Інтурист з 1989 року відкриваються зали гральних автоматів. Перші апарати приймали іноземну валюту, які середньоденна виручка перевищувала 350 рублів. Тому вже за чотири місяці у радянських громадян з’явилася можливість робити рублеві ставки. Мінімум, який можна було опустити у слоті, – 20 копійок. Всього в період з 1989 по 1991 в СРСР було встановлено 2,5 тисяч автоматів іспанського, німецького та голландського виробництв.

Після фінансової реформи 1991 року монети номіналом 20 копійок почали вилучати з обороту. Замість них гра велася на жетони. Їх викарбували в Ленінграді та розіслали по всій країні. Вже після розпаду СРСР у Росії почали з’являтися слоти із можливістю гри у кредит.